Боротьба зі злочинами на ґрунті ненависті: історія та підходи

Грудень 11, 2016 | Новини

hate

Термін «злочини ненависті» з’явився в словнику міжнародного права зовсім недавно. Хоча, якщо заглибитись в історію питання, то неможливо не згадати Індію. В цій країні (тоді ще британський колонії) ще в 1898 році Кримінальний кодекс був доповнений статтею, яка встановлювала відповідальність за розпалювання ворожнечі чи ненависті між різними «класами індійських громадян». В даному випадку переважно мався на увазі властивий індійському суспільству розподіл на касти.

21 грудня 1965 року Генеральна асамблея ООН прийняла Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, яка почала діяти з січня 1969 року. У четвертій статі конвенції зокрема зазначається:

«Держави-учасниці […]

а) оголошують злочином, що карається за законом, всяке поширення ідей, основаних на расовій перевазі або ненависті, всяке підбурювання до расової дискримінації, а також усі акти насильства або підбурювання до таких актів, спрямованих проти будь-якої раси чи групи осіб іншого кольору шкіри або етнічного походження, а також подання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування;

  1. b) оголошують протизаконними і забороняють організації, а також організовану і всяку іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнають участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що карається законом […]»

В цьому документі ще не використовується вислів «злочини ненависті», але по суті це перший міжнародний акт у цій сфері права, хоча мотиви ненависті в даному випадку обмежені тільки ознаками раси та етнічного походження.

Трохи більш розширений перелік ознак міститься у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, який був затверджений 16 грудня 1966 року. Стаття 20 цього документу містить такий заклик до держав світу: «Будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що являє собою підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом».

Але по-справжньому широке використання нового поняття почалось тільки після того, як в 1985 році Джеймс Джейкобс та Кімберлі Поттер видали книгу «Злочини ненависті та особистісна політика» (Hate Crimes and Idenity Politics). Автори в своєму дослідженні навели докази того, що такий різновид злочинів існує і щодо нього треба вести окрему статистику. Книга мала широкий розголос в пресі та підтримку серед правозахисних організацій. І вже з кінця 80-х років правоохоронні органи США почали використовувати цей термін у своїй діяльності, а в середині 90-х він увійшов в кримінальне законодавство країни. Зокрема в 1999 році Сенат США прийняв окремий «Закон про попередження злочинів ненависті», яким передбачається, що усі подібні злочини автоматично підпадають під юрисдикцію федеральних органів.

Крім федерального майже у кожному штаті країни діє власне законодавство зі злочинів на ґрунті ненависті. Як приклад, «Закон про злочини ненависті» штату Нью-Йорк від 2000 року у своїй преамбулі зазначає: «Законодавча влада констатує ту обставину, що діяння, що охоплюють насильство, залякування, знищення власності на основі упередженості і забобонів стали все більш поширеними в штаті Нью-Йорк останнім часом[…] Сумна істина полягає в тому, що ці злочини, які зазвичай і справедливо називають злочинами ненависті, мають своїми жертвами осіб, навмисно обраних через їхню расу, колір шкіри, національне походження, віросповідання, релігійні обряди, вік, інвалідність або сексуальну орієнтацію. Злочини на ґрунті ненависті все більш загрожують безпеці та добробуту всіх громадян…»

Треба зазначити, що незважаючи на те, що у більшості штатів існують подібні закони, згідно з якими мотив ненависті є обтяжуючою обставиною скоєного злочину, і тому покарання за нього повинно бути більш суворим, пропаганда ненависті сама по собі не розглядається як злочин. На цю тему, до речі, є багато спекуляцій у консервативних колах інших країн; дехто говорить навіть про заборону в США пропаганди релігії, бо вона є злочином ненависті. Насправді це не відповідає дійсності. Словесне вираження ідей, поглядів і думок, в яких немає прямого заклику до насильства або образи конкретних фізичних осіб, має мінімально обмежуватись державою – така поширена в американський юриспруденції думка.

Злочини ненависті у американському суспільстві в даний час вважаються найбільш небезпечним різновидом злочинних діянь, бо ненависть здатна зруйнувати громадянське суспільство. Американська психологічна асоціація в 1998 році в своєму докладі «Давній ворог в сучасному одязі» (Hate Crimes to day: An Age-Old Foe in Modern Dress) зазначила, що злочини ненависті – це «злочини послання». Вони відрізняються від інших злочинів тим, що «злочинець звертається з посланням до членів певної групи про те, що їх присутність [у суспільстві] небажана».

23 квітня 1990 року Конгрес США прийняв «Закон про статистику злочинів на ґрунті ненависті». В 1992 році вийшла перша статистика подібних злочинів по усім штатам. За розрахунками дослідницького центру Southern Poverty Law Center в останні роки в США кожну годину хтось скоює злочин ненависті. Кожен день вісім чорношкірих, троє білих, троє гомосексуалів, три єврея та один латиноамериканець стають жертвами подібних злочинів.

Не дивно, що рух, метою якого є попередження злочинів на ґрунті ненависті, виник саме в Америці. Бо це, по-перше, країна переселенців зі строкатим за ознаками національності та віросповідання населенням, яке, по-друге, складається із груп, що належать майже до усіх рас, які зустрічаються на планеті. Якщо з таким різновидом злочинів не боротися, вони дійсно можуть завдати великої шкоди.

Зрозуміло, що проблема злочинів ненависті в наш час всеохоплюючої глобалізації стосується не тільки США. У Рабатському плані дій, схваленому Радою з прав людини ООН у квітні 2013 року, наводяться такі суттєві рекомендації для законодавців:

«[…]

– повинно існувати законодавство, що забороняє розпалювання ненависті, оскільки це прямо передбачено у міжнародному праві;

– формулювання цього законодавства не повинні ухилятися від формулювань міжнародного права, у тому числі, ст. 20 МГППП; зокрема, це означає, що не слід замінювати «жорсткі» терміни на кшталт «ненависть» на більш м’які синоніми;

– обмеження на свободу вираження не повинні бути завищеними, щоби не порушувати баланс, встановлений, зокрема, статтями 19 і 20 МГППП; вони мають бути необхідні у демократичному суспільстві та відповідати певній реальній суспільній потребі;

– ці обмеження повинні бути сформульовані у законі чітко, тобто не надто широко і без невизначених формулювань;

– покарання та обмеження повинні бути пропорційними, щоби шкода від обмеження свободи вираження не перевищувала шкоди від самого вираження;

– закони про богохульство і критику релігії неприпустимі: «релігійна свобода, освячена міжнародними стандартами, не включає свободу мати релігію, вільну від критики та висміювання»;

– повинне проводитися ясне розмежування висловлювань, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність; які не тягнуть такої, але можуть бути предметом адміністративного обмеження або цивільного позову; і які, хоч і не обмежені законом, викликають стурбованість стосовно толерантності та дотримання прав людини. […]»

На Європейському континенті велику увагу злочинам на ґрунті ненависті приділяє така міжнародна інституція як ОБСЄ. Так зокрема в заключних документах зустрічі Ради міністрів ОБСЄ в Маастріхті в 2003 році вперше зазначається: «Повністю поважаючи свободу висловлювання думок, ОБСЄ буде прагнути боротися зі злочинами на ґрунті ненависті, розпалювати яку може пропаганда расизму, ксенофобії та антисемітизму в Інтернеті».

Рішення No. 4/03 «Толерантність і недискримінація», прийняте на цій зустрічі містить таке зобов’язання держав-учасниць (пункт 6 рішення): «Визнаючи важливе значення законодавства для боротьби зі злочинами на ґрунті ненависті, держави-учасники будуть інформувати БДІПЛ про наявне законодавство щодо злочинів, мотивованих нетерпимістю і дискримінацією, і у відповідних випадках звертатися до БДІПЛ за допомогою в розробці й перегляді такого законодавства».

Після цього ОБСЄ та його окремі підрозділи неодноразово звертались до теми злочинів ненависті. БДІПЛ/ОБСЄ періодично видає посібники з цієї теми, які можуть використовуватись, як довідкова та рекомендаційна література для правників та законодавців країн-учасниць.

Як приклад у довіднику «Злочини на ґрунті ненависті: попередження та реагування», який виданий у 2015 році, міститься таке визначення:

«Злочини на ґрунті ненависті – це злочинні діяння, викликані упередженим ставленням до певних груп людей.

Таким чином, злочин на ґрунті ненависті складається з двох окремих елементів:

– діяння, що становить правопорушення, передбачене чинним кримінальним законодавством;

– упереджене ставлення, яким керується правопорушник при скоєнні злочину.

Отже, особа, яка скоює злочин на ґрунті ненависті, обирає жертву за ознакою її приналежності або припустимої приналежності до певної групи.

Якщо злочин передбачає нанесення шкоди майну, то таке майно обирається через його приналежність певній групі, проти якої безпосередньо спрямований злочин, та може включати такі об’єкти, як місця релігійного поклоніння, приміщення для проведення культурних заходів громади, транспортні засоби або приватні помешкання.

Упереджене ставлення у широкому сенсі можна визначити як упереджені негативні переконання, нетерпимість або ненависть до певної групи осіб. Таку групу об’єднують певні спільні риси, які є незмінними чи фундаментальними, наприклад, «расова» або національна приналежність, мова, релігія, громадянство, сексуальна орієнтація чи інші ознаки».

Ще дві великі цитати, які дають картину того, як БДІПЛ/ОБСЄ дивиться на законодавство щодо злочинів ненависті.

«Законодавство, що регулює злочини на ґрунті ненависті, може набувати різних форм, але загалом виділяють три підходи. Перший підхід полягає у визнанні діянь, які вже кваліфіковані як злочини, особливими, більш серйозними правопорушеннями («основні злочини») у випадках, коли жертву було обрано внаслідок її приналежності до захищеної групи.

Другий підхід передбачає збільшення покарання, якщо обвинувачення по справі, переданій до суду, є таким самим, що і за відсутності мотивів ненависті, але суд може або зобов’язаний призначити суворіше покарання з урахуванням мотивів злочину, які вважаються обтяжуючими обставинами.

Третій підхід передбачає розробку положень, які доповнюють кримінальне законодавство, або окремих національних законодавчих актів, згідно з якими проводиться збір даних про злочини на ґрунті ненависті без введення нових правопорушень».

«Законодавство у сфері боротьби зі злочинами на ґрунті ненависті є важливим з кількох причин, а саме:

– таке законодавство є символічним сигналом для жертв, злочинців та суспільства загалом, що злочини на ґрунті ненависті сприймаються серйозно;

– законодавчий процес сприяє обговоренню проблемних аспектів, що підвищує обізнаність громадськості щодо злочинів на ґрунті ненависті;

– правоохоронні органи зобов’язуються враховувати мотиви, зосереджуючи таким чином свої зусилля у цьому напрямку;

– жертви отримують можливість переконатися у виконанні законів належним чином та оскаржити свою справу у відповідних органах у пошуках справедливості;

– це сприяє збору більш точних даних щодо злочинів на ґрунті ненависті».

Ще одна інституція – Європейський суд з прав людини 31 травня 2007 року виніс рішення у справі «Шечич проти Хорватії». У своєму позову Семсо Шечич стверджував, що правоохоронці Хорватії не провели належного розслідування щодо нападу на позивача. Зокрема не був розглянутий такий мотив злочину, як те, що жертва була ромом (циганом). Суд вирішив:

«[…] Європейський суд зазначив, що при проведенні розслідування за фактами насильницьких дій органів державної влади в більшій мірі зобов’язані вжити всіх можливих заходів для того, щоб виявити чи існувала расистська мотивація, і для того, щоб встановити чи грали роль в подіях почуття ненависті або упередження, засновані на етнічному походженні. Безумовно, на практиці часто буває надзвичайно складно довести расову мотивацію. Зобов’язання держави-відповідача провести розслідування щодо можливого расового підтексту при здійсненні насильницьких дій є зобов’язанням використовувати всі засоби, а не досягти абсолютного результату; влада повинна вжити розумних заходів з урахуванням обставин справи. […]

Європейський суд визнав неприйнятним, що розслідування правоохоронних органів розтягнулося більш ніж на сім років і не було ніяких реальних серйозних дій з метою встановлення та притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочин, навіть тоді, коли правоохоронним органам стало відомо, що мотивом цього злочину досить імовірно була расова ненависть. […]»

Список конкретних захищених ознак у національних законодавствах варіює надто сильно, неодмінними є хіба що ті три, які фігурують у чинному українському КК: раса, національність/етнічність та релігійні погляди. Все залежить від історичних обставин та поточних суспільних потреб. Останнім часом все частіше законодавці додають до цього «класичного» переліку сексуальну орієнтацію (і, дещо рідше, ґендерну ідентичність, причому не завжди саме під цим формулюванням) – зокрема, це вже зроблено у законодавствах Албанії, Англії, Андорри, Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Естонії, Ісландії, Іспанії, Канади, Литви, Мальти, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Румунії, Сербії, Словаччини, Словенії, Угорщини, Фінляндії, Франції, Хорватії, Чорногорії, Швеції, а також багатьох штатів США.

Список захищених ознак найчастіше є закритим. У деяких національних законодавствах він, однак, є невизначено широким, включаючи до себе, наприклад, мотив ксенофобії, не уточнюючи за якими саме ознаками. У деяких випадках закони проти злочинів ненависті відкривають такий список з формулюванням «або інші подібні ознаки» тощо, не надаючи роз’яснень, які ознаки треба вважати «подібними». Проте, тільки у Чехії, Угорщині та Росії такий список є повністю відкритим, включаючи «будь-яку групу людей» – примітно, що у цих випадках закон захищає від злочинів ненависті не за індивідуальними ознаками, а через належність до певної суспільної групи. Як показує російський досвід, це створює підґрунтя для свавільного тлумачення такого закону шляхом маніпулювання поняттям «соціальна група».

Національне законодавство країн світу та міжнародні норми в сфери протидії злочинам на ґрунті ненависті постійно розвиваються та удосконалюються. Залишається сподіватися, що до цього процесу долучиться й Україна.

Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ» серед інших напрямків своєї діяльності тримає під постійною увагою і питання реформування вітчизняного законодавства щодо злочинів на ґрунті ненависті (див. звіт про Круглий стіл «Злочини на ґрунті гомофобії та трансфобії: проблеми і шляхи вирішення»).