Андрій Кравчук. БІЛЬШЕ ПОРОЗУМІННЯ, МЕНШЕ НЕНАВИСТИ
Нещодавно знайомий священник УПЦ-КП докоряв мені, що я слова доброго не пишу про церкву, а сьогодні від іншого знайомого я прочитав про себе таке: «Андрій, …ви адепт київськопатріархального культу. Пам’ятаю як ви тоді яро захищали КП-шного попа. В цьому пості, як типовий КП-шник, ви без причини, без жодних аргументів наїхали на дві конфесії: досить жостко на МП, менш жостко на УГКЦ. На свій КП-шний культ ви не наїхали. КП-шники теж не менш гомофобні, ніж МП-шники. Я атеїст, і я лайно на сорти не ділю, тому можу бути в питаннях релігії більш об’єктивний, ніж віруючі, які свій сорт лайна завжди вважають кращим».
Дивно було прочитати про себе, невіруючу людину, що я, мовляв, адепт українського православ’я. Тож, як я дійсно ставлюся до УПЦ-КП? Я її не люблю. Вона очолюється дуже старою людиною, яка є переконаним гомофобом ще з радянських часів, у якої, вочевидь, є власні рахунки з «голубою мафією» всередині церкви, і яка послідовно робить все, щоби наше суспільство та держава продовжували ставитися до ЛГБТ – себто, і до мене особисто – з презирством та зневагою. Я не люблю тих, хто мене зневажає та мною гидує. Хоч я і розумію, що у церкві є різні люди, але як суспільна сила вона представлена лише своїм офіціозом; він для мене і уособлює Київський патріархат.
Але ось нещодавно ми з бойфрендом гуляли по Києву і знову зайшли до Володимирського собору. Там якраз відбувалася служба, співав хор, і все це було неймовірно гарно та красиво. Я розумію, що люди шукають у церкві – втіхи. Подалі від цього жорстокого та божевільного світу. Я їх за це не засуджую та розумію, що їм це дійсно допомагає вижити, а отже, приносить користь. І коли церква допомагає людям вижити, то робить велику і важливу добру справу. Але й навпаки – коли заважає людям прийняти своїх гомосексуальних дітей чи близьких, то може і вбивати, навіть у прямому сенсі).
Я знову побачив у головному храмі Київського патріархату дві скриньки: ліворуч – на потреби церкви, праворуч – на допомогу українській армії. Я пам’ятаю, як два роки тому, приїхавши з окупованого Луганська, я побачив цю скриньку, і у мене сльози навернулися на очі. І цього разу в мене знову перехопило подих. Якою би консервативною та реакційною силою УПЦ-КП не була, вона, без жодного сумніву, є патріотичною та дійсно народною. Національною у всіх смислах цього слова. Я БЕЗМІРНО вдячний їй за це. Вона була з моїм народом у час найтяжчих випробувань, і вона залишається з ним зараз. Як вона дбає про власне християнський контент своєї діяльності – нехай судять самі християни, але я бачу і можу оцінити, як ця церква намагається відповідати дійсним потребам своєї країни. Як зауважив один мій знайомий, «вони справді схожі на традиційне середньовічне посполите рушення, з елементами цілком модерного громадянського суспільства».
Саме так і є: УПЦ-КП, а також УГКЦ, є класичними прикладами так званого традиційного християнства – тобто, радше культурними, ніж суто релігійними феноменами. Люди відносять себе до таких церков не тому, що неодмінно поділяють їхню ідеологію, а просто за фактом свого виховання у відповідній традиції. Вони є зліпком, відображенням свого суспільства, і змінюються разом з ним – хоч, зазвичай, відстаючи від суспільства в цілому та намагаючись усіляко загальмувати ці зміни. Але, в цілому, традиційні українські церкви є правдивим портретом сучасної України, з усіма її особливостями.
Більш серйозного опонента, навіть ворога, ніж українські церкви, – зокрема, і УПЦ-КП – в української ЛГБТ спільноти немає. Їхнє вороже ставлення до гомосексуалів послідовне, а всі заклики до відкритої дискусії з цього питання залишаються без відповіді. Але на перехресті між Русскім міром і модерною Європою, ця церква, разом з українським народом, все ж таки обрала останнє. Я бачу, як Київська патріархія навіть наступає на горло власній пісні та намагається знизити градус гомофобної риторики, не дискредитувати Україну надто сильно в очах вільного світу. Традиційні заклики до фактичної дискримінації ЛГБТ вже також традиційно доповнюються мантрою, що церква до дискримінації не закликає – смішно, але краще вже так, ніж відверта ворожість. А минулого року, напередодні Маршу Рівності, прес-центр Київської патріархії навіть зробив заяву, в якій, хоч і засудив «пропаганду гомосексуалізму», все ж таки закликав до незастосування насильства та категорично відкинув заклики до насильства. Тоді українські ЛГБТ активісти просили всі церкви звернутися до ультраправих радикалів, що погрожували перетворити марш на «кровавую кашу», за словами прес-секретаря «Правого сектору» Артема Бичкова, який називає себе Скоропадським. З усіх адресатів відкликнулася лише УПЦ-КП – плюс один їй у карму. Гомофоби не змогли прикрити свою агресію авторитетом церкви.
Я вважаю, що ми мусимо цінувати навіть ці скромні ознаки національної єдності та примирення. Я не хочу ворогувати з церквою свого народу. Я хочу жити з моїми співгромадянами та близькими у мирі та злагоді, взаємно поважаючи особистості, права та інтереси один одного. Я бачу, що у них є певна добра воля. Я бачу, що вони потрохи – ой, як повільно, але не менше з тим – змінюються. Я бачу, що вони намагаються бути добрими християнами. І мені неважливі мотиви цього – мені важливі тільки реальні дії. Я знаю, що абсолютна більшість моїх знайомих вірних УПЦ-КП – добрі люди.
Спасибі вам за це. Велике спасибі.
(опубліковано у № 15 журналу Stonewall, 2017)
