Нова Реформація

Серпень 10, 2021 | Інші аналітичні публікації, ЗМІ, Новини

500 років тому, 16 квітня 1521 року німецький католицький монах Мартін Лютер прибув у місто Вормс. Йому погрожувала смертна кара за критику поглядів і дій тодішнього керівництва католицької церкви, але розум і совість примушували його відкрито виступити проти кричущого порушення євангельських принципів, як він їх розумів: “На тому стою, і не можу інакше!” Папський престол відмовився слухати німецького бунтівника, що призвело до розколу католицької церкви і стало початком кінця її панування в Європі.

Півтисячі років по тому ситуація всередині й досі найбільшої християнської церкви світу знову ставить її на грань розколу, і знову провідну роль у цьому грають католики Німеччини — втім, цього разу Ватикан, схоже, не хоче або не може собі дозволити ігнорувати їхню думку. Йдеться про відкритий бунт чималої кількості ліберальних католиків Німеччини, а також інших країн вільного світу, проти офіційної доктрини Римо-католицької церкви по ЛГБТ питаннях, згідно з якою одностатевий секс є гріховним, а церква не має права освячувати одностатеві союзи. Після того, як у березні цього року ватиканська Конгрегація у справах доктрини віри опублікувала — зі згоди папи Франциска — роз’яснення, де стверджується, що церква не може благословляти одностатеві пари, 2600 католицьких священників і дияконів та 277 богословів Німеччини та Австрії підписали петицію з вимогою ігнорувати це роз’яснення, а у травні більше сотні церков відкрили свої двері спеціально для того, щоб продемонструвати, що ще й як може. Ультраконсервативні католики по всьому світові не приховували свого обурення з цього приводу, але Ватикан це проковтнув мовчки.

Це й не дивно, бо сам папа Франциск неодноразово демонстрував свою цілком толерантне та дружнє ставлення до ЛГБТ людей, та, попри традиційне для католика неприйняття одностатевих шлюбів, підтримав право на оформлення сімейних стосунків між людьми однієї статі у вигляді цивільного партнерства. Водночас, він явно намагається уникати публічного обговорення ЛГБТ питань, які несподівано стали причиною найбільшого розколу всередині католицької церкви з часів Реформації — однак, як захисники «традиційних цінностей», так і ліберальні католики мовчати не згодні. Німецьких бунтівників  відкрито підтримують їхні однодумці з інших західних країн, серед яких є помітна кількість єпископів і навіть кардиналів.

Хто би міг подумати, що саме питання ставлення до ЛГБТ спричинить найбільшу кризу західного християнства з часів відділення протестантів від католиків. Йдеться про західне християнство в цілому, а не якусь окрему церкву, тому що лінії поділу не співпадають з межами церковних громад, а проходять всередині них: ультраконсервативні католики та протестанти відмовляються вважати своїх ліберальних одновірців одновірцями не через догматичні розбіжності, а через питання, що не мають стосунку до засадничих принципів своєї віри. Протестантам простіше: вони не прагнуть неодмінно єдиної вселенської церкви, а за потреби легко утворюють нові. Цікаво те, що якщо на світанку руху за права ЛГБТ (десь із середини минулого сторіччя) саме ліберальні протестанти відокремлювалися від великих провідних протестантських церков, то зараз ситуація змінилася на діаметрально протилежну: великі протестантські церкви стрімко лібералізуються, і тепер вже консервативні віряни відчувають себе всередині них вигнанцями. Нещодавно у найбільшій лютеранській церкві США навіть було обрано єпископом трансґендерну особу. Мартін Лютер напевне був би дуже здивований таким наслідкам своєї діяльності, але саме до цього й призвів природний розвиток висунених ним принципів.

Католикам складніше: вони бачать свою церкву головною, загальною, вселенською (саме це означає слово «католицька»). Вони не можуть просто взяти й відокремитися від Ватикану, а Ватикан, у свою чергу, не бажає втратити жодну частину своєї пастви, яка й так останніми десятиріччями поступово зменшується. Тому Ватикан просто вичікує, щоби проблеми якось та розв’язалися природним шляхом.

І це дуже добре для ЛГБТ і ліберальних католиків, тому що природний шлях їм демонструють протестанти. Не варто думати, що протестантизм завжди був ліберальнішим і людянішим за католицтво — він змінювався разом з суспільствами, де був поширеним. Те саме ми зараз бачимо і в католицькій церкві, однак там зміни відбуваються значно повільніше через її жорстку централізовану структуру та відсутність механізмів впливу мирян на церковну політику. Втім, ще з середини минулого сторіччя керівництво католицької церкви усвідомило небезпеку відриву від реального життя і почало процес поступової модернізації та реформування. Багато з нововведень, що були запроваджені в РКЦ з того часу, були запозичені католиками з протестантизму. Схожим чином, католикам зараз немає потреби вигадувати нове богослов’я, щоб узгодити нормалізацію гомосексуальності та трансґендерності зі Святим Писання — це все вже зроблено їхніми протестантськими колегами.

У лібералізації чергової західної церкви не було би нічого особливого, якби тільки це не була найбільша християнська церква світу, що об’єднує більше вірян, ніж решта, разом взяті. Зміна її ставлення до ЛГБТ питань означає зміну ставлення до них християнства в цілому. Зокрема, українські ультраконсервативні церкви вже не зможуть стверджувати, що «християнство засуджує гомосексуалізм» — ні, це не християнство його засуджує, це ви особисто віруєте не в Христа, а в гомофобію.

Нова Реформація торкається вже не тільки католиків, але всіх християн світу.

Стаття експерта Центру “Наш світ” Андрія Кравчука, надрукована у № 30-2021 часопису Stonewall