Пересічні віряни не поділяють такого ворожого ставлення до ЛГБТІК+-людей, як церковна верхівка

На замовлення ГО «Точка опори», Київський міжнародний інститут соціології провів чергове дослідження ставлення українського суспільства до ЛГБТК питань. Важливо підкреслити, що тільки КМІС — одна з найбільш авторитетних соціологічних служб України — проводить подібні опитування всі останні роки, і крім цих даних, інших вірогідних джерел інформації по цих питаннях немає.

Загалом, його результати підтверджують висновки попередніх опитувань, демонструючи впевнену тенденцію поліпшення ставлення українців до ЛГБТК людей та захисту їхніх прав: зокрема, у 2026 році близько трьох чвертей (74%) опитаних підтримали заборону дискримінації проти ЛГБТК і більше половини (54%) — легалізацію реєстрованого цивільного партнерства для одностатевих пар.

Але найбільш цікавим у новому дослідженні стало те, що респондентів вперше запитали про їхні релігійні переконання.

Загальновідомим є вкрай негативне непримиренне ставлення до ЛГБТК людей з боку українських церков, представлених у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка включає до себе провідні православні, католицькі, протестантські, мусульманські та юдейські об’єднання. Ще у 2007 році її учасники, найбільшими з яких сьогодні є ПЦУ, УПЦ (МП) і УГКЦ, ухвалили спільну «Декларацію про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та так званих одностатевих шлюбів», яка стала основоположним документом, що визначає їхню позицію у цих питаннях. Українські церкви й досі дотримуються викладених у ній поглядів, що три роки тому було підтверджено у черговій «Заяві про неприпустимість зрівняння одностатевих співмешкань із сім’єю». Аналогічні декларації та заяви ухвалювалися й окремими церквами — ПЦУ, УПЦ (МП), УГКЦ, римо-католиками, об’єднаннями євангельських християн (баптистів, адвентистів, п’ятидесятників). Українські церкви категорично виступають не тільки проти легалізації одностатевих партнерств, але й проти будь-яких політико-законодавчих кроків щодо заборони дискримінації, криміналізації злочинів ненависті та мови ворожнечі за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, вбачаючи у цьому порушення їхніх свобод совісті та слова.

Хоча у згаданій основоположній декларації останнім пунктом українські церкви заявили, що «Ми готові у відкритій дискусії обстоювати погляди, викладені у цій Декларації», ці слова виявилися відвертою брехнею. З часу її ухвалення вони уникали будь-якої публічної дискусії з цього приводу, зустрічей з опонентами, обмежуючися лише заявами зі свого боку та непублічним лобіюванням своїх інтересів на закрити зустрічах з представниками державної влади. Коли чотири роки тому українські ЛГБТК організації запропонували ВРЦІРО в цілому та керівництву кожної церкви окремо зустрітися у будь-якому форматі та обговорити конфліктні питання, то, як завжди, не отримали ніякої відповіді.

Втім, це не дивно, тому що українським церквам немає що відповісти на очевидні запитання: як ви можете у розпал війни з головним провайдером гомо- і трансфобії у світі, Росією, беззастережно поділяти погляди Русского міра на ЛГБТК людей? Чому ви солідарні з нашими ворогами, а не з нашими — і вашими! — друзями та союзниками з вільного світу? Чому ви фактично підтримуєте позицію патріарха Кірілла, який заявив, що Росія воює проти України задля того, щоб українці не бачили на вулицях своїх міст «гей-парадів»? Чому ви не поділяєте позицію своїх західних одновірців — папи Франциска, який підтримав право одностатевих партнерів на цивільні союзи, архієпископа Вселенського патріархату Елпідофора, який охрестив дітей одностатевої пари? Чому ви не згодні жити за принципами сучасного вільного світу: сповідувати свою віру, називати гріхом те, що ви вважаєте таким, але не заважати іншим людям жити згідно їхньої совісті?

Чому ви підтримуєте вступ України до Європейського Союзу, але відмовляєтеся визнавати основоположні цінності сучасної Європи?

Ми говоримо про «українські церкви», але опитування КМІС продемонструвало, що насправді пересічні віряни не поділяють такого цинічного та непримиренно-ворожого ставлення до ЛГБТК людей з боку свого церковного начальства. Як виявилося, заборону дискримінації проти ЛГБТК людей підтримує 81% християн, які не відносять себе до будь-якої церкви, 78% вірян ПЦУ, 72% вірян УПЦ (МП), 71% греко-католиків і 44% протестантів. Легалізацію реєстрованих партнерств для одностатевих пар підтримало 63% позаконфесійних християн, 56% православних ПЦУ, 44% православних УПЦ, 46% греко-католиків і лише 25% протестантів. Навіть право на всиновлення для одностатевих пар підтримали 54% позаконфесійних християн, 47% православних ПЦУ, 41% православних УПЦ і 37% греко-католиків.

Протестанти (баптисти, адвентисти, п’ятидесятники) виявилися найбільш консервативними християнами в Україні, і примітно, що саме протестантські політики на кшталт Руслана Кухарчука, Олександра Турчинова та Павла Унгуряна є найбільш активними у просуванні гомофобного порядку денного, але в українському суспільств (як і серед респондентів опитування) вони складають лише 2%. Греко-католики, які склали 7,8% опитаних, є консервативнішими за православних і християн в цілому, але не набагато — і вже точно не такими відверто гомофобними, як глава УГКЦ Святослав Шевчук, який дорівнював гомосексуальність до людиновбивства і закликав президента Януковича ухвалити закон про «заборону пропаганди гомосексуалізму» за зразком російського.

Найбільш толерантними до ЛГБТК людей виявилися християни найбільшої православної церкви України — ПЦУ, що різко контрастує із офіційною політикою та заявами її керівництва. Водночас, цікаво, що й віряни церкви-конкурентки — УПЦ, яка досі є канонічною складовою частиною Московського патріархату, — продемонстрували не набагато менший рівень підтримки захисту прав ЛГБТК. Вочевидь, українські віруючі, як і суспільство в цілому, суттєво змінилися за останні роки, переконавшися, хто є справжніми друзями України, і що несе з собою наш спільний ворог — Русскій мір.

Не змінилося тільки керівництво українських церков — воно вже не наважується вголос підтримувати демагогічну антизахідну пропаганду Кремля, але не бажає і зрікатися того, що для нього є самою суттю християнства — і ні, це не заповідь любити ближнього свого як самого себе. Воно вже розуміє, що Україні не вижити без того, щоби стати частиною сучасного вільного світу та Європейського Союзу, але плекає якісь абсолютно фантастичні уявлення, що це можна зробити, продовжуючи сповідувати віру своїх московських колег. Воно живе в ілюзорному світі, де українське суспільство, до вигаданих поглядів якого воно постійно апелює, є суспільством не сучасної європейської країни, а якось релігійної диктатури Третього світу. За уявленнями керівництва українських православних церков, українці не хочуть і не можуть жити так, як греки на духовній батьківщині православ’я, а українські католицькі ієрархи не можуть собі уявити, щоб українці бажали та могли жити так, як живуть італійці на духовній батьківщині католицтва.

Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ».