Тридцять років свободи
![](https://gay.org.ua/wp-content/uploads/2022/01/040122.jpg)
12 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до Кримінального кодексу України, який набув чинності 20 січня наступного року. Серед іншого, цим законом змінювалася стаття 122 ККУ «Мужолозтво» — тепер злочином ставали не будь-які сексуальні стосунки між чоловіками, а лише насильницькі. Для ЛГБТ громадян молодої незалежної української держави почалася нова епоха.
За чутками, аргументом, який переконав парламентарів нещодавно перейменованої Української РСР піти на такий крок, стали потреби кампанії з попередження та боротьби з пандемією ВІЛ-інфекції, яка набирала оберти на території колишнього СРСР. Лікарі зрозуміли, і змогли розтлумачити це політикам, що перспектива позбавлення волі — не найкращий стимул для інфікованого чоловіка звернутися за медичною допомогою та чесно розповісти про свої сексуальні контакти, а це означає, що смертельна тоді інфекція буде поширюватись і далі.
Звісно, було би краще, якби наші законодавці тоді керувалися принципами захисту прав людини, але вони й зараз якщо про це й думають, то в останню чергу. Головне, що з цього часу стало можливим, хоч і не безпроблемним, відкрите існування ЛГБТ спільноти та руху за захист прав ЛГБТ людей в Україні. Не варто недооцінювати прогресивність рішення тодішнього українського парламенту: у деяких цілком розвинених країнах декриміналізація гомосексуальних стосунків відбулася пізніше, наприклад, в Ірландії – лише у 1993 році, та й те тільки після рішення Європейського суду з прав людини. У деяких штатах США гомофобне законодавство формально існує навіть дотепер, хоча з 2003 року вже не діє.
Однак, суспільства, які не зазнали десятків років панування комуністичної диктатури, виявилися значно більш готовими до остаточного подолання наслідків гомофобії, яка сторіччями насаджувалася в них християнською церквою. Вже за 12 років після декриміналізації геївського сексу Республіка Ірландія визнала одностатеві шлюби — причому, вперше у світі, це було зроблено шляхом внесення змін до конституції країни за результатами всенародного референдуму. США на національному рівні визнали одностатеві шлюби у 2015 році згідно рішення Верховного суду.
Натомість, у посткомуністичних країнах процес лібералізації та модернізації суспільства, який був почався після розпаду «соціалістичного табору», дуже скоро стикнувся з відродженням впливу традиційних церков. Тоді як їхні західні одновірці були частиною нормального еволюційного розвитку вільного світу, церкви під владою комуністичної диктатури ставали тільки консервативнішими, а після краху комунізму заступили місце компартій в якості панівної ідеологічної сили. В СРСР офіційні церкви взагалі фактично стали інструментом Комітету державної безпеки. Як необережно зізнався почесний патріарх ПЦУ Філарет, “За радянських часів без КДБ у церкві нічого не робилося, не можна було ні висвятити священника, ні єпископа, все треба було узгоджувати з КДБ. Якщо не погоджено з КДБ, така людина не може бути священником. Тому всі єпископи російської церкви в радянські часи мали контакти в КДБ, не було інших єпископів і не могло бути”. Тепер ці духовні пастирі та їхні наступники, яких вони самі собі призначили, повчають нас моралі.
Ця пекельна суміш радянської та візантійської духовності досі міцно тримає українське суспільство у своїх кліщатах, однак, поступово, цей морок починає розвіюватися. Ставши частиною відкритого вільного світу, ми змінюємось разом з ним, і наші провідні церкви вимушені пристосовуватися до цих змін. Вони, за винятком Російської православної церкви, не можуть собі дозволити відкрито виступити проти курсу на євроатлантичну інтеграцію, а українська влада демонструє, що, коли західні партнери наполягають, вона готова подолати спротив ультраконсервативних і проросійських сил та домогтися ухвалення рішень, потрібних для цього процесу.
Перший президент України Леонід Кравчук у 1999 році заявив: «Нам треба працювати в незалежній державі 500 років, i я думаю, що тоді ми будемо обговорювати проблеми сексуальних меншин не тільки нашої країни, але й цілого світу. Але зараз, коли країна переживає важку фінансову й економічну кризу, коли мільйони людей не можуть звести кінці з кінцями, кому прийде в голову обговорювати в парламенті такі речі?». Проте, минуло не пів тисячоліття, а лише 16 років, і п’ятий президент України Петро Порошенко заявив, що головними загрозами для Європи є «альтернативні цінності: ізоляціонізм, нетолерантність, неповага до прав людини, релігійний фанатизм, гомофобія», а Верховна Рада у тому ж 2015 році вже жваво обговорювала – і, зрештою, ухвалила! — поправку до Кодексу законів про працю, яка заборонила дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Сьогодні у парламенті вже очікує свого розгляду урядовий законопроєкт про криміналізацію злочинів ненависті за цими ознаками, а протягом найближчих двох років Міністерство юстиції має розробити законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих пар.
Попереду ще багато роботи, навіть битв із досі впливовими в українському суспільстві ультраконсервативними силами, по досягненню справжньої рівності для ЛГБТ людей у нашій країні, але у перспективі вже можна побачити фінал того процесу, що почався тридцять років тому з ухвалення Верховною Радою закону № 1974-XII — одного з перших законів незалежної України.
Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ».