Альтернативний консерватизм: патріархат, гомофобія та мракобісся
Пандемія ковіду зробила ще помітнішим поділ суспільства на тих, хто керується здоровим глуздом і науково доведеними фактами, і тих, хто ґрунтує свої переконання на вірі — здебільшого, у різноманітні теорії змови. Відповідальні політики та урядовці об’єднуються для протидії тим реальним викликам, які постають перед людством, незважаючи на свої ідеологічні розбіжності: помірковано ліві, центристи, помірковано праві. Водночас, об’єднується і протилежний табір; свою боротьбу за право ігнорувати закон та інтереси інших людей вони аргументують свободою сумління, а свою ідеологію характеризують здебільшого як «консерватизм». Однак, їхні лідери зовсім не схожі на загальновизнані ікони консерватизму на кшталт Конрада Аденауера, Рональда Рейгана та Марґарет Тетчер, які, зрештою, теж апелювали до здорового глузду та історичного досвіду, а своїм головним ворогом бачили Кремль. «Нові консерватори» апелюють винятково до віри, а з боку путінської Росії отримують схвалення та підтримку.
У них складні стосунки з, так би мовити, традиційними консерваторами і церквами. В українських реаліях ідеї та заклики «нового консерватизму» стовідсотково поділяють лише УПЦ Московського патріархату та протестантські церкви (баптисти, адвентисти, п’ятидесятники та інші євангельські християни). ПЦУ, католицькі церкви, провідні юдейські та ісламські об’єднання ставляться до них з симпатією, але і з обережністю. З одного боку, їх приваблює непримиренна та активна гомофобія таких борців проти «ліберальної диктатури» як сумнозвісне угруповання «Традиція і Порядок», рух «Всі разом!» під проводом Руслана Кухарчука, протестантське об’єднання «Всеукраїнський Собор», координатором якого є Олександр Турчинов. З іншого, їх відштовхують відверто безвідповідальні, асоціальні та мракобісні заклики, що характерні для «нових консерваторів», а також неприховано агресивна поведінка ультраправих угруповань, які бачать себе бойовою силою цієї ідеологічної течії.
Українські політичні партії, загалом, поділяють таке ставлення традиційних церков. Олександр Турчинов входить до складу політичної сили Петра Порошенка, але «Європейська Солідарність» не пропагує вивчення біблійних легенд замість наукових теорій, як це робить «Всеукраїнський Собор». Представники провідних українських церков беруть участь у різноманітних заходах «на захист традиційної сім’ї», які організує гомофобний рух Кухарчука, але не підтримують його боротьби проти карантинних обмежень. Митрополит ПЦУ нагороджує церковним орденом керівника «Традиції і Порядку», але офіційні представники церков не беруть участь у заходах цього угруповання. На протест проти Маршу Рівності у Києві виходить єдиний позафракційний народний депутат Віктор М’ялик, а решта учасників «найбільшого в історії Верховної Ради» депутатського об’єднання «Цінності. Гідність. Родина» цю подію просто ігнорують.
«Альтернативні консерватори» виявляються «токсичними» в умовах сучасної України. Вони намагаються працювати за стандартами громадянського суспільства, але приховують джерела свого фінансування — розповіді про «скромну підтримку простих віруючих» на тлі явно затратних масових акцій викликають лише посмішку. Не наважуючись на відкрите захоплення політикою Путіна, в якості зразка християнських політиків вони наводять сучасну угорську та польську владу, але український уряд та прозахідні політичні сили зовсім не бажають опинитися в одній кампанії з «чорними вівцями» західної демократії, що розсварилися з усіма своїми стратегічними союзниками.
Консерватори такого штибу сповідують повний стандартний набір традиційних цінностей Русского міра: відкидають наукові дані, що суперечать їхньому розумінню релігії, пропагують та практикують патріархальне ставлення до жінок, вірують у найрізноманітніші та вочевидь безглузді теорії змов, засуджують ліберальну демократію, вимагають для себе права на дискримінацію через релігійні переконання тощо. Не дивно, що їх часто звинувачують у роботі на Кремль, але, судячи з усього, лише невелика їхня частина є його прямими агентами та отримує фінансування безпосередньо з Москви. Переважну більшість можна охарактеризувати радше як «корисних дурнів», які працюють на наших ворогів несвідомо, просто тому, що поділяють їхні погляди. Нещодавнє розслідування групи «Bellingcat» демонструє, що основними спонсорами антиґендерного руху в Україні є ультраконсервативні християнські групи з США. Втім, міжнародні зустрічі так званих «просімейних сил» фінансуються спільно американськими ультраконсервативними християнами та російськими православними олігархами, зокрема горезвісним Константіном Малофєєвим, який так само фінансує війну проти України — не дивно, що українські політики та релігійні діячі свою участь у цих заходах не афішують.
З якоїсь причини, майже всі провідні українські політичні сили є консервативними — або відкрито, або фактично. Так само консервативними є всі впливові українські церкви — у цьому випадку, абсолютно відкрито, вони взагалі не визнають, що релігія може бути ліберальною. Для їхніх західних колег вже наступив час розмежування між розважливим традиційним консерватизмом та сумішшю божевільних і авторитарних ідей, які теж користуються цим поважним терміном і таким чином вводять в оману суспільство, що очікує побачити нових Рейгана і Тетчер, а натомість отримує Орбана і Трампа. Ми бачимо, що наразі сучасний західний консерватизм перемагає свого тезку-покруча з великою перевагою.
Дуже скоро цей час настане і в Україні.
Стаття експерта Центру “Наш світ” Андрія Кравчука, надрукована у № 32-2021 часопису Stonewall.
