Тридцять років свободи
12 грудня 1991 року Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до Кримінального кодексу України, який набув чинності 20 січня наступного року. Серед іншого, цим законом змінювалася стаття 122 ККУ «Мужолозтво» — тепер злочином ставали не будь-які сексуальні стосунки між чоловіками, а лише насильницькі. Для ЛГБТ громадян молодої незалежної української держави почалася нова епоха.
За чутками, аргументом, який переконав парламентарів нещодавно перейменованої Української РСР піти на такий крок, стали потреби кампанії з попередження та боротьби з пандемією ВІЛ-інфекції, яка набирала оберти на території колишнього СРСР. Лікарі зрозуміли, і змогли розтлумачити це політикам, що перспектива позбавлення волі — не найкращий стимул для інфікованого чоловіка звернутися за медичною допомогою та чесно розповісти про свої сексуальні контакти, а це означає, що смертельна тоді інфекція буде поширюватись і далі.
Звісно, було би краще, якби наші законодавці тоді керувалися принципами захисту прав людини, але вони й зараз якщо про це й думають, то в останню чергу. Головне, що з цього часу стало можливим, хоч і не безпроблемним, відкрите існування ЛГБТ спільноти та руху за захист прав ЛГБТ людей в Україні. Не варто недооцінювати прогресивність рішення тодішнього українського парламенту: у деяких цілком розвинених країнах декриміналізація гомосексуальних стосунків відбулася пізніше, наприклад, в Ірландії – лише у 1993 році, та й те тільки після рішення Європейського суду з прав людини. У деяких штатах США гомофобне законодавство формально існує навіть дотепер, хоча з 2003 року вже не діє.
Однак, суспільства, які не зазнали десятків років панування комуністичної диктатури, виявилися значно більш готовими до остаточного подолання наслідків гомофобії, яка сторіччями насаджувалася в них християнською церквою. Вже за 12 років після декриміналізації геївського сексу Республіка Ірландія визнала одностатеві шлюби — причому, вперше у світі, це було зроблено шляхом внесення змін до конституції країни за результатами всенародного референдуму. США на національному рівні визнали одностатеві шлюби у 2015 році згідно рішення Верховного суду.
Натомість, у посткомуністичних країнах процес лібералізації та модернізації суспільства, який був почався після розпаду «соціалістичного табору», дуже скоро стикнувся з відродженням впливу традиційних церков. Тоді як їхні західні одновірці були частиною нормального еволюційного розвитку вільного світу, церкви під владою комуністичної диктатури ставали тільки консервативнішими, а після краху комунізму заступили місце компартій в якості панівної ідеологічної сили. В СРСР офіційні церкви взагалі фактично стали інструментом Комітету державної безпеки. Як необережно зізнався почесний патріарх ПЦУ Філарет, “За радянських часів без КДБ у церкві нічого не робилося, не можна було ні висвятити священника, ні єпископа, все треба було узгоджувати з КДБ. Якщо не погоджено з КДБ, така людина не може бути священником. Тому всі єпископи російської церкви в радянські часи мали контакти в КДБ, не було інших єпископів і не могло бути”. Тепер ці духовні пастирі та їхні наступники, яких вони самі собі призначили, повчають нас моралі.
Ця пекельна суміш радянської та візантійської духовності досі міцно тримає українське суспільство у своїх кліщатах, однак, поступово, цей морок починає розвіюватися. Ставши частиною відкритого вільного світу, ми змінюємось разом з ним, і наші провідні церкви вимушені пристосовуватися до цих змін. Вони, за винятком Російської православної церкви, не можуть собі дозволити відкрито виступити проти курсу на євроатлантичну інтеграцію, а українська влада демонструє, що, коли західні партнери наполягають, вона готова подолати спротив ультраконсервативних і проросійських сил та домогтися ухвалення рішень, потрібних для цього процесу.
Перший президент України Леонід Кравчук у 1999 році заявив: «Нам треба працювати в незалежній державі 500 років, i я думаю, що тоді ми будемо обговорювати проблеми сексуальних меншин не тільки нашої країни, але й цілого світу. Але зараз, коли країна переживає важку фінансову й економічну кризу, коли мільйони людей не можуть звести кінці з кінцями, кому прийде в голову обговорювати в парламенті такі речі?». Проте, минуло не пів тисячоліття, а лише 16 років, і п’ятий президент України Петро Порошенко заявив, що головними загрозами для Європи є «альтернативні цінності: ізоляціонізм, нетолерантність, неповага до прав людини, релігійний фанатизм, гомофобія», а Верховна Рада у тому ж 2015 році вже жваво обговорювала – і, зрештою, ухвалила! — поправку до Кодексу законів про працю, яка заборонила дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності. Сьогодні у парламенті вже очікує свого розгляду урядовий законопроєкт про криміналізацію злочинів ненависті за цими ознаками, а протягом найближчих двох років Міністерство юстиції має розробити законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих пар.
Попереду ще багато роботи, навіть битв із досі впливовими в українському суспільстві ультраконсервативними силами, по досягненню справжньої рівності для ЛГБТ людей у нашій країні, але у перспективі вже можна побачити фінал того процесу, що почався тридцять років тому з ухвалення Верховною Радою закону № 1974-XII — одного з перших законів незалежної України.
Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ».
