На інших підставах

Захисники “традиційної сім’ї” в Україні, зазвичай, просто не розуміють смислу терміну “сім’я”, ототожнюючи його з офіційним подружжям. Однак, Сімейний кодекс України говорить, що “Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки … Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства”, Тобто, українське законодавство готове визнати сім’єю не тільки офіційне подружжя або близьких родичів, але й постійних одностатевих партнерів — і не теоретично, а фактично, бо існують рішення українських судів про визнання сімейних стосунків між такими партнерами. Однак, таке визнання не надає одностатевим партнерам правового статусу члена сім’ї або близького родича, а без цього вони позбавлені всіх прав, пов’язаних з таким статусом. Укласти шлюб між особами однією статі в Україні наразі неможливо, і, зважаючи на велику політичну вагу наших ультраконсервативних церков, навряд чи стане можливим у близькому майбутньому.

Для отримання юридичних прав одностатевим сімейним партнерам потрібна “інша підстава” — якась альтернативна правова форма їх визнання з боку держави. Така форма була вигадана у 1989 році в Дані під назвою “реєстроване цивільне партнерство” — воно надає партнерам основні права звичайного шлюбу, але називається інакше. З часом, таку форму реєстрації сімейних стосунків було запроваджено і в інших країнах — і не тільки для одностатевих, але й для різностатевих пар, для яких вона виявилася несподівано популярною.

У 2015 році український уряд, ухвалюючи План дій у сфері прав людини, вирішив, що й наші громадяни мають отримати таку можливість — у цьому документі була передбачена розробка відповідного законопроєкту. Але, через шалений опір українських церков, справа далі не пішла. На відміну від папи Франциска, який підтримує запровадження цивільних союзів для одностатевих пар, українські церкви солідаризуються зі своїми колегами з Русского міра, які заперечують проти будь-яких кроків на поліпшення становища ЛГБТ людей.

Здається, ситуація зайшла у глухий кут — однак, не все так однозначно та погано. Принаймні, позитивом є вже те, що український уряд, попри однозначне засудження з боку наших церков, визнає потребу у такому законі та переніс відповідне завдання до проєкту нового Плану дій, який наразі очікує свого ухвалення. Звісно, не варто очікувати, що впливові українські церкви швидко знімуть свої заперечення проти такого кроку, однак, досвід показує, що вони, хоч і мають дуже великий вплив на владу, а надто на законодавців, не всесильні. Коли президент і уряд розуміють, що виконання Україною певних міжнародних зобов’язань не уникнути, як у випадку ухвалення антидискримінаційних поправок до трудового законодавства у 2015 році, вони знаходять способи переконати депутатів у потребі такого кроку.

Будемо відверті: примусити нашу владу звернути увагу на захист прав ЛГБТ українців можуть скоріше її іноземні партнери, ніж вітчизняна ЛГБТ спільнота та її союзники всередині країни. На щастя, стратегічні партнери України на нашому боці: головними союзниками українського ЛГБТ руху є головні союзники нашої країни — насамперед, ЄС і США. І якраз зовсім нещодавно їхні очільники — голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн та президент Джо Байден — оголосили про ухвалення перших в їхній історії всеосяжних стратегій з ЛГБТ питань, що стосуються захисту прав ЛГБТ як у межах ЄС і США, так і по всьому світові.

Це створює сприятливі умови для адвокації відповідних реформ і в Україні, але потрібні ще якісь стимули для того, щоби в української влади з’явилася політична воля для їх здійснення — і ось тут можуть стати в пригоді позови проти України від одностатевих пар до Європейського суду з прав людини. Ще наприкінці 2014 року члени Центру “Наш світ” за допомогою юристів Української Гельсінської спілки з прав людини подали два таких позови з вимогою визнати порушення їхніх прав людини через відсутність будь-якої форми правового визнання одностатевих сімейних пар в Україні, і ось через шість років ЄСПЛ приступив до розгляду першого з цих позовів — судячи з практики ЄСПЛ, рішення можна буде очікувати десь за два-три роки.

Звісно, ніхто не може гарантувати результатів судового розгляду наших скарг, але у єдиному досі прецеденті такого роду — справі “Оліарі та інші проти Італії” — ЄСПЛ у 2015 році наголосив, що “одностатеві пари так само, як і різностатеві пари, здатні вступати в стабільні, віддані відносини, і що вони знаходяться у ситуації, доречно подібній до різностатевої пари стосовно потреби у юридичному визнанні та захисту їхніх стосунків”, та вирішив, що відмова італійської влади від запровадження будь-якої правової форми визнання таких стосунків порушує статтю 8 ЄКПЛ. У 2016 році парламент Італії ухвалив закон про цивільний союз для одностатевих пар.

Ухвалюючи своє рішення, ЄСПЛ бере до уваги фактичну ситуацію у конкретній країні. Зрозуміло, що ситуація у країнах Західної Європи суттєво відрізняється від української. Однак, у 2020 році ЄСПЛ повідомив про початок розгляду низки аналогічних позовів одностатевих сімейних пар проти Румунії та Польщі. Становище одностатевих партнерів у цих країнах мало чим відрізняється від ситуації в Україні, тому рішення по цих справах, коли вони будуть винесені — а це, вочевидь, станеться раніше, ніж по справах проти України — матимуть вирішальне значення і для нашої країни.

Правове визнання одностатевих сімейних пар в Україні неминуче, питання лише в тому, коли це станеться. Ми робимо все, щоб це сталося якнайшвидше.

Стаття експерта Центру “Наш світ” Андрія Кравчука, надрукована у № 1-2021 часопису Stonewall